#ЗПІК Учительська семінарія 1841–42, 1897, в якій працювали й навчалися відомі діячі науки і культури (архіт., іст.) /Вул. Шпитальна, 2 / Старозамкова, 2-а/
У центральній частині міста, на розі вулиць Старозамкової та Шпитальної, на червоній лінії.
Кам’яниця споруджена як прибуткова для керівника бухгалтерії шляхетського суду К. Баттерная. Для свого часу вона була однією з найкращих у місті. Її винаймала адміністрація Станиславівського округу – адміністративної одиниці, що займала приблизно третину нинішньої територіїобласті. В 1860-х рр. окружна адміністрація вибралася звідси, а споруду придбав купецьГ. Йонас. У 1892 держава викупила її для учительської семінарії, яка 20 років животіла без власного приміщення. Для цього закладу будинок виявився дещо затісним, тому в 1897 добудували крило від вул. Шпитальної (арх. Г. Шльосс). Споруда набрала Г-подібного вигляду.
За характером композиційної побудови фасадів, її чіткістю і строгістю, пануванням прямих ліній, використанням ордерних форм, урівноваженістю об’ємів, стриманістю декору архітектура належить до класицизму.
Будинок прямокутний у плані, видовжений по лінії забудови вул. Старозамкової. Двоповерховий, з підвальними приміщеннями та горищем, мурований з червоної цегли. Дах багатосхилий, критий металевою дахівкою. Фасади мають чітку симетричну побудову. Головний фасад зі слабо вираженим п’ятивіконним ризалітом у центральній частині, чотиривіконний на кожному ярусі обабіч ризаліту. Цоколь високий, з профільованим цокольним карнизом (у наш час цоколь облицьований плитками з рваного природного каменю, що привело до деякого дисонансу із загальною архітектурою пам’ятки). Ризаліт у другому ярусі імітаційно опоряджений під горизонтально-стрічковий руст, решта фасаду від вул. Старозамкової гладка. Семивіконний фасад від вул. Шпитальної в обох ярусах опоря-джений горизонтально-стрічковим рустом.
Вікна головного фасаду першого ярусу обрамлені тягами та увінчані сандриками прямокутної форми. Решта вікон декоровані профільованими тягами. Контрфорси в дворовій частині пізнішого походження виконані для підсилення стін. Завершені стіни вінцевим багатопрофільним карнизом.
Під час революційних подій у квітні 1848 перед цим будинком, де на той час містилася окружна адміністрація, відбувся антиурядовий виступ гімназистів. Тоді від жандармського багнета загинув гімназист С. Гошовський.
Цінним для історії є період від 1892, пов’язаний з перебуванням у кам’яниці учительської семінарії. Тогочасні учительські семінарії були закладами освіти для підготовки вчителів початкових шкіл, українських і польських. Курс навчання тривав чотири роки. Існували семінарії державні та приватні, чоловічі й жіночі. Описувана була державною чоловічою. При ній працювала базова початкова школа («школа вправ»). Після реформи освітніх закладів у Польщі колишня семінарія в 1936 стала Першим державним педагогічним ліцеєм. Зі встановленням на західноукраїнських землях радянської влади і відкриттям у 1940 учительського інституту ліцей припинив діяльність.
У семінарії викладали:
Яхно Іван (1840–1906) – учений-біолог, доктор філософії, автор низки праць про флору і фауну Галичини, один із творців української природничої термінології, один із засновників філії «Просвіти» в Станиславові (1877). Похований у Меморіальному сквері;
Заклинський Роман Гнатович (1852–1931) – літературознавець, історик, етнограф. Вчителював у Львівській та Станиславівській семінаріях, викладав українську мову і літературу. Він автор підручників «Український буквар для народних шкіл» (три видання: 1887, 1889, 1898) та «Географія Руси» (1887), член-засновник філії «Просвіти» у Станиславові та педагогічного товариства «Рідна школа»;
Коцюба Михайло (1855–1931) – культурно-освітній діяч і педагог. У семінарії викладав сільськогосподарські дисципліни, очолював місцеві філії «Просвіти» та «Руської бесіди». Після переїзду до Львова (1902) був директором заснованої ним жіночої семінарії «Українського Педагогічного Товариства», активним діячем товариства «Сільський господар».
У семінарії навчалися:
Іванчук Олекса Михайлович (1882–1920) – фольклорист, етнограф, публіцист і педагог. Після закінчення Львівського університету працював у редакції «Літературно-наукового вісника», де надрукував низку проблемних статей. Учителював у селах Тростянець Снятинського, Річка Косівського районів та в Косові. Його записи народних казок і приповідок друкували І. Франко, В. Гнатюк. Був четарем УГА в 1918–20. Заарештований більшовиками, загинув дорогою на Соловки.
Колцуняк Микола Семенович (1856–1891) – педагог і етнограф. Працював учителем у рідному селі Ковалівці на Коломийщині, Кобаках, Шешорах, Яворові на Косівщині. Його учнем у Кобаках був Марко Черемшина. За активну громадську діяльність М. Колцуняк у 1880 три місяці сидів разом з І. Франком у коломийській тюрмі. Друкував розвідки в газеті «Діло», журналі «Дзвінок». Допомагав етнографам В. Шухевичу, Ф. Ржегоржу у вивченні матеріальної та духовної культури Гуцульщини, збиранні експонатів для музеїв.
Крайківський Пантелеймон Іванович (1891–1944) – політичний діяч прокомуністичного напряму, педагог. Вчителював у селах Галицького й Рогатинського районів. У складі австрійської армії воював на російському фронті, потрапив у полон. Повернувшись, активно включився в діяльність КПЗУ, був членом її керівних органів, головою легальної організації партії – «Сельробу» (1926–30). Після розпуску «Сельробу» (1932) від активної політики відійшов, господарював у рідному селі Різдвянах Галицького р-ну.
Онищук Антін (1883–1937) – етнограф і педагог. Після закінчення Чернівецького університету вчителював у селах Надвірнянського і Снятинського районів. Зібрані етнографічні матеріали пересилав В. Гнатюкові до Львова, де той друкував їх у «Записках НТШ». У лютому 1919 був обраний депутатом Національної Ради ЗУНР. Відступив з УГА за Збруч. У 1921–26 рр. – завідувач етнографічного музею АН УРСР, який сам і створив. Надалі – викладач Київ-ського художнього інституту. В 1934 заарештований і засланий на Соловки, де й загинув.
Равлюк Василь (1872–1955) – педагог, громадсько-культурний діяч. Вчителював у Радехові на Львівщині, рідних Вовчківцях на Снятинщині. Тут його відвідували І. Франко, В. Гнатюк. Разом з В. Стефаником та Марком Черемшиною 1911–14 організував на Снятинщині святкування ювілеїв Т. Шевченка, М. Шашкевича, 40-річчя літературної праці І. Франка. У міжвоєнний період очолював філію «Просвіти» в Снятині, Союз українських кооперативів у Заболотові. За пропагування національних ідей переслідувався польською владою.
Сорохтей Осип Йосафатович (1890–1941) – художник і педагог. Після закінчення Краківської академії мистецтв працював викладачем у гімназіях Станиславова та Снятина. Під час Першої світової війни служив в УСС. Друкувався в сатирично-гумористичному журналі «Зиз», створив цикли рисунків на біблійну й побутову тематики.
Після Другої світової війни колишня семінарія стала гарнізонною поліклінікою.
Пам’ятка є цікавим прикладом споруд, збудованих з елементами класицистичної архітектури, які формували міську забудову в середині 19 ст. Зараз у будинку розміщена військова поліклініка.
Петро Арсенич, Михайло Головатий, Олександр Линда
Звід пам’яток Івано-Франківської області. Івано-Франківськ і села міської ради. – Кн. 1. Пам’ятки археології, історії та мистецтва. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2016. – С. 318-322.