#ЗПІК Монастир тринітарів, 1732 (архіт., іст.) /Вул. Старозамкова, 2/
У центральній частині міста поблизу історичної площі Ринок, на червоній лінії.
Монахи тринітарії першими серед ченців різних орденів появились у Станиславові. Вони поширювали католицизм, збирали милостиню для викупу людей з турецької неволі. Дерев’яний будинок монастиря зведений у грудні 1690, і тоді ж відбулося введення в нього перших чотирьох ченців. У 1718 син засновника міста А. Потоцького Юзеф, сам ставши на той час власником, пожертвував тринітаріям 22 000 злотих і земельну ділянку. Кількість ченців збільшилась до восьми. Крім того, від 1693 монастир одержав право новіціату, тобто прийому послушників (молодих людей, що готувались стати ченцями).
Побудову кам’яного будинку монастиря пов’язують з напівлегендарною подією. Нібито якомусь П. Нітославському, полковникові коронних військ, наснився віщий сон, в котрому ангел передав йому Боже повеління спорудити монастир власним коштом. Полковник розпочав будівництво, але в 1727 помер, і справу закінчував його син Франц. Кам’яний монастир і костьол були освячені 5 липня 1732. Костьол існував під титулом Петра і Павла.
Споруда цегляна, двоповерхова, у плані складної конфігурації, що сформувалася під час будови і пізніших прибудов. Дійшла до нас у стильових формах казенного класицизму майже без архітектурних прикрас, зі значними змінами як у планувальній схемі ярусів, так і в загальній архітектурі фасадів, про що свідчать численні закладені дверні чи віконні прорізи. Лише вертикальні лопатки та горизонтальна тяга на головному фасаді творять великі ніші для вікон і дещо оживляють фасад. Значні перебудови, що істотно змінили внутрішнє планування, провели австрійські власті у 1845–47.
Фото 2000-х рр.
Первинну будову можна простежити в лівому крилі споруди. Тут значна товщина стін (досягають 1,8 м) та численні глибокі ніші в них свідчать про монастирський характер кам’яниці. Головний вхід розміщений з вул. Старозамкової, в центральній частині фасаду акцентований вгорі балконом з вишуканою чавунною огорожею з використанням орнаментальних мотивів. Хрестове склепіння першого поверху збереглось від первісного варіанту будинку. Планування коридорне. Контрфорси в дворовій частині пізнішого походження.
Після входження Галичини до складу Австрії в 1772 діяльність чернечих орденів була припинена. Залишений без опіки костьол поступово руйнувався, і після двох пожеж його у 1830 розібрали. Монастир ще в 1786 був зайнятий під окружний суд (другий поверх) і тюрму (перший поверх). У цій австрійській в’язниці провів останні дні життя і помер 17 листопада 1834 відомий польський поет, учасник повстання проти царату в 1831 М. Гославський, могила якого збереглася в Меморіальному сквері. У 1884–98 рр. тут працював український композитор-самоук І. Біликовський, навчаючи в’язнів музики і співів. Побувавши в 1891 на посвяченні іконостасу в тюремній церкві, український письменник С. Воробкевич із захопленням писав про хор в’язнів під диригуванням Біликовського.
Тюрма змінила приміщення в 1883, окружний суд – у 1911. У 1914 прийнято рішення про перебудову колишнього монастиря під другу польську гімназію. В ході підготовчих робіт знесли більшу частину будинку, зокрема, крило, що було витягнуте в глибину кварталу. Перша світова війна зупинила роботи, а після війни їх не продовжували.
До 1939 споруда була у державній власності, в ній розміщувались різні громадські установи, редакція польської газети «Ziemla stanislawowska», управа польської націоналістичної організації «Стшелець», проводились торги й аукціони.
Зведена на початку 18 ст. кам’яниця належить до найстаріших у місті. Нині перший поверх займають торгові заклади, другий – редакція газети «Рідна земля» та офіси кількох приватних підприємств.
Михайло Головатий
Звід пам’яток Івано-Франківської області. Івано-Франківськ і села міської ради. – Кн. 1. Пам’ятки археології, історії та мистецтва. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2016. – С. 199-202.