22

#ЗПІК Кафедральний собор Воскресіння Ісуса Христа, 1753–63
/Майдан А. Шептицького, 22/

В історичному центрі міста, на майдані, що прилягає до пл. Ринок. Збудований на місці дерев’яного замку засновника міста А. Потоцького, де побували німецький мандрівник Ульріх фон Вердум (1672) та польський король Ян Собєський (1673). Є також твердження, що первісно тут стояв не замок, а українська церква. Це питання було предметом суперечок українських та польських дослідників ще у 2-й пол. 19 ст. Фундамент храму закладений у 1720. Він споруджувався як костьол єзуїтів їхнім коштом та на пожертвування власника міста Ю. Потоцького. Долучилась своїм внеском і його дружина Вікторія. Вона направила на продаж до Ґданська тисячу канарок з власного пташника і отримані за них 1000 дукатів офірувала на встановлення великого вівтаря.

Будівництво закінчили в 1729. Та як виявилося згодом, воно було проведене зі значними хибами, на ненадійному фундаменті. Через два десятки років стіни храму вкрилися тріщинами, виникла небезпека руйнування. Тому 1753 споруду розібрали. Відбудову очолили С. Потоцький – тогочасний власник міста, інженер-фортифікатор, відомий роботою над укріпленнями Кам’янця-Подільського і Ченстохова, та Х. Дальке, теж фортифікатор, зайнятий у той час вдосконаленням міських укріплень. Польські дослідники, аналізуючи стильові риси станиславівського костьолу і костьолу єзуїтів у Кременці, автором якого є П. Гіжицький, звернули увагу на велику схожість храмів, і в останніх публікаціях схиляються до думки, що творцем їх обидвох є згаданий архітектор. 12 квітня 1763 відбудований костьол повторно освячений.

У часи існування станиславівської фортеці храм стояв майже впритул до муру першого бастіону. Його вежі височіли над фортечними мурами і були добрим орієнтиром для ворожої артилерії, що створювало загрозу влучання гарматних ядер. Так і сталось у 1764 під час облоги фортеці російською армією, яка прибула придушувати повстання польських конфедератів. У результаті бомбардування міста одна вежа на костьолі була пошкоджена і після зняття облоги відновлена.

Зі встановленням австрійської влади в Галичині у 1772 діяльність ордену єзуїтів тут була припинена. Їхній храм передали у власність гімназії, а після того як в 1815 завалилась єдина у середмісті українська церква, ним користувались також і греко-католики.

В 1828 у стінах костьолу знову з’явилися тріщини, і він був закритий. Тимчасово тут розмістився військовий склад. Ремонт споруди провели в 1835 за розпорядженням губернатора Галичини Фердинанда д’Есте. При цій нагоді вежі підняли вище, фасади вперше потинькували. Ремонт обійшовся у 5000 ринських.

На прохання української громади міста австрійський уряд у 1849 передав храм у її власність. При цьому була зарезервована можливість відправ у латинському обряді для гімназистів і гарнізону, для чого обладнали два вівтарі. В 1885 згідно з папською буллою у Станиславові створили греко-католицьке єпископство. Колишній костьол став кафедральним собором. Було проведено капітальний ремонт і відповідне переобладнання. В 1922–23 проведено реконструкцію споруди після воєнних руйнувань, під час якої барокові шоломи веж за ескізами архітектора І. Левинського замінили стрімкими, шатроподібними, які не мають аналогів в українській храмовій архітектурі.

Собор має вигляд цегляної тринефної восьмистовпної базиліки.
Належить до споруд австро-баварської школи бароко. Сильно розкрепований двоярусний головний фасад фланкований двома чотириярусними вежами і членований пілястрами та нішами. Аттик по осі  фасаду завершений
декоративним постаментом, на якому представленісимволи катедрального достоїнства храму: митра,хрест і патериця. Вікна бічних стін головної нави та
фронтової стіни сеґментні, бічних нефів – люнетові, вівтарної частини –
прямокутні. Використана система хрестових склепінь. В оформленні переважає корiнфський ордер. Інтер’єр відзначається простотою і ясністю
просторових рішень. Нави розділені прямокутними в перерізі пілонами, об’єднаними в напівциркульні аркади. Широка центральна нава веде до іконостасу, перед яким розташована простора солея, відділена від основного простору балюстрадою. Бічні нави закінчуються вівтарями Богородиці й Ісуса Христа.

Вівтарний простір храму – це апсида, в центрі якої розташований балдахін на чотирьох ордерних колонах. У склепінні балдахіна змальований голуб (алегорія Святого Духа), а під балдахіном – престіл зі всіма необхідними для українських храмів атрибутами. За престолом – горнє місце (сідалище для ієрархів) з образом Воскресіння Христа, обабіч – шість ікон на теми головних свят церковного року, а вище – чотири позолочені скульптури католицьких
святих, як згадка про те, що собор свого часу був римо-католицькою базилікою. Обабіч вівтаря розташовані ризниці (захристії), де  крім священичого й дияконського убрання є кілька малярських творів неіконного характеру, і серед них на західній стіні хрещальні – багатовартісна картина О. Сорохтея «Зняття з хреста» (1935), виконана в манері кубізму. Картина являє собою експресивно трактовану нічну сцену, освітлену жовтуватими променями ліхтаря в руках одного з персонажів. Композиційним і смисловим центром картини є тіло Христа, яке підтримують апостоли, стоячи на приставлених до похилого хреста драбинах. У нижній частині – Богородиця і Марія Магдалина. «Зняття з Хреста» – найбільш монументальний витвір митця, який довгий час залишався невідомим для дослідників його творчості. Поява цієї композиції, створеної в характері нових пошуків європейського мистецтва 1-ї пол. 20 ст., у традиційному церковному інтер’єрі є
самобутнім явищем в історії нового українського малярства.

Стінопис храму різночасовий і різнорідний. Найкращими є декоративні композиції, виконані у спокійних, стриманих тонах рослинної орнаментики. Декор собору витриманий у стилі класицизму, хоч окремі мотиви взяті з попередніх стилів – ренесансу і бароко. Склепіння розмальоване архітектурними й міфологічними композиціями в характерних для католицького малярства формах. У розписах склепіння панує розмах, рух, прагнення висоти, тобто типові барокові риси, хоча архітектурні мотиви тут, швидше за все, тяжіють до класицизму. До стилю бароко належать скульптури й архітектура ретабла (колишнього римо-католицького вівтаря) з колонами і розчленованою навпіл угорі аркою.

Нижчою мистецькою цінністю відзначаються композиції на євангельські теми на північній і південній стінах собору («Погамування бурі на Галілейському озері», «Покрова», «Нагірна проповідь», «Вознесіння Богородиці»). Те ж можна сказати про зображення на стовпах і проміж арок. Це образи київських печерських преподобних отців, шанованих православною церквою. Вони виконані в реалістичній або псевдовізантійській манері, коли церква ще належала Московському патріархатові. Цей стінопис дещо дисонує з попередніми композиціями. Виняток становлять образи пророка Івана Хрестителя та святителя Миколая, виконані з майстерністю. Ці зображення можна прикривати створками, на яких намальовані євангельські
сцени, утворюючи своєрідні кивоти.

В 1901 у храмі встановили п’ятиярусний іконостас, над яким працювали відомі художники Ю. Макаревич, А. Манастирський та М. Сосенко. Ікони й різьба іконостасу виконані в стилі класицизму, хоча в іконах вловлюються ознаки бароко, а там, де відчувається рука М. Сосенка, – то й популярної на поч. 20 ст. сецесії. Іконостас згармонізований не тільки у своїх складових частинах, але і з давнішим малярством на стелях і стінах. Хоч тут маємо вияви різних художніх стилів, вони не є суперечливими і поєднані як творчий синтез, а не як еклектика. Іконостас дезавуює інтер’єр храму як римсько-католицької базиліки і надає йому вигляду церкви українсько-візантійського обряду. Він є канонічним щодо числа ярусів (п’ять) і щодо повноти представлених ікон у кожному ярусі. Найнижчий ярус, так звані предели, відведений під декоративні композиції, виконані  М. Сосенком у дусі сецесії. Вище йде намісний ярус з іконами Спасителя, Богородиці Одигітрії, архангелів Михаїла і Гавриїла на дияконських дверях, храмові ікони Воскресіння Господнього і св. Миколая. Над Царськими вратами, як і належить за каноном, містяться ікони Спаса Нерукотворного й Таємної вечері. Наступний, святковий ярус складається з дванадцяти ікон: шість присвячені Ісусові Христові, решта – Богородиці. Зі справжнім монументальним відчуттям виконаний ярус ікон апостолів на повен зріст. Разом з іконою Христа-Пантократора цей ряд творить головну горизонтальну вісь іконостасу. У найвищому, пророчому ярусі дванадцять старозавітних пророків зображені в погрудних варіантах у круглих рамах.
Іконостас увінчують ікона Богородиці Знамення (з Христом-Емануїлом у своєму лоні і з піднятими в молитві руками) та Розп’яття. У цьому поєднанні Христа-Немовляти і Христа розп’ятого закладений глибокий символ: ідея Боговтілення, що знаменує перемогу добра над космічним злом. За оцінками спеціалістів іконостас – один з найкращих в Україні у храмах 20 ст.

Від 1946 до 1989 у зв’язку з ліквідацією в Україні греко-католицької церкви храм був православним. Після відновлення прав УГКЦ їй повернули і головну культову споруду єпархії – кафедральний собор Воскресіння Ісуса Христа.

Історія собору пов’язана з ім’ям видатного релігійного діяча України Андрея Шептицького, котрий у 1899–1900 був станиславівським єпископом. 30 травня 1993 на фасаді встановлено бронзовий  горельєф А. Шептицького в декоративному обрамленні. Архієрей у митрополичому облаченні, з мітрою на голові сидить у спокійній позі в кріслі, тримаючи праву руку на Біблії. Внизу на стилізованому сувої зроблено підпис:

«З 20.09.1899 по 17.12.1900
єпископом-ординарієм
Івано-Франківської
(Станиславівської) єпархії
був слуга Божий митрополит
Андрей Шептицький.
Молімся за прославу
Великого митрополита Андрея».

У верхній частині плити розміщений картуш із викарбуваним хрестом, обрамлений горельєфним рослинним орнаментом, нижче зліва – герб митрополита.

В липні 1997 у двох нішах з півциркульним завершенням поміщено скульптури первосвятителів України княгині Ольги і Володимира Великого (автор – ск. В. Довбенюк). Вони зображені на повний зріст, у коронах і князівських мантіях, в маєстатичних позах, зі спрямованими вдалину поглядами. Володимир обома руками тримає на рівні грудей хрест із розп’яттям. Істотним елементом
фігури є довгий меч, пересунений на живіт. На п’єдесталі напис:

«Великий хреститель України
Св. Володимир».

Ольга молитовним жестом приклала праву руку до хреста на грудях, у лівій руці тримає голуба. На п’єдесталі напис:

«Велика свята княгиня
Ольга».

Скульптури вдало вписалися в ніші, і, хоч стоять там недавно, складається враження, що вони були там від часу побудови.

У соборі зберігаються мощі мучеників за віру С. Лукача та І. Слезюка. Лукач Симеон (7.11.1893, с. Старуня, тепер Богородчанського р-ну – 22.08.1964, там само) – єпископ катакомбної УГКЦ.

Папа Римський Іван Павло ІІ під час перебування в Україні у червні 2001 оголосив єпископів блаженними мучениками за віру. Їхні останки були ексгумовані на місцях попереднього поховання й перенесені до собору. Мощі містяться у металевих скриньках, вкладених у дерев’яні різьблені раки. Тут вони виставлені на лівому бічному престолі Богородиці.

Автори статті: Михайло Головатий, Віктор Мельник