Краєзнавець Прикарпаття. – № 29 січень – червень 2017 рік. – С. 45–46.
Мирослава Олійник –
старший науковий редактор НРВ
«Звід пам’яток історії та культури.
Івано-Франківська область».
Рід Нижанківських
У січні й березні 2019-го минає 107 років з дня смерті Йосифа та Осипи Нижанківських, подружжя, що започаткувало славнозвісний однойменний рід, який став відомим не тільки в Україні, але й за її межами.
Йосиф Андрійович Нижанківський (16.04.1835, с. Тулиголови, тепер с. Берегове Мостиського р-ну Львівської обл. – 06.03.1912) – священик, громадсько-культурний діяч. У священичий сан рукоположений у 1860. Спочатку був сотрудником парохії Успіння Пресвятої Богородиці у Стрию (1861–71), згодом – священиком в с. Бережниці, тепер Стрийського р-ну (1871–73), а з 15 травня 1873 перебував на парохії с. Дідушиці Великі, тепер с. Великі Дідушичі Стрийського р-ну Львівської обл.), де був понад 50 років настоятелем храму Стрітення Господнього. Завдяки йому Стрітенська церква мала такі рукописні книги, як «Октоїх», «Трефологіон» і «Тріодь цвітна». За заслуги в церковній діяльності отримав крилошанські відзнаки. На Стрийщині активно пропагував тверезий спосіб життя, прославився серед селян як ревний поборник шкідливих звичок. Видавав своїм коштом популярні брошурки на тему боротьби проти пияцтва, зокрема «Про тверезість», залучивши до пропаганди членів своєї багатодітної сім’ї.
Останній період життя подружжя Нижанківських проживало в Брині у своєї доньки Олени. Вона була заміжня за священика Миколу Яросевича (1873, с. Бедриківці Заліщицького р-ну – 1957, Львів), пароха місцевої церкви Святого Миколая (1905–1925), громадського-культурного діяча. Після висвячення (1897) він служив сотрудником парафії у с. Річці, Старому Косові на Косівщині (1897–1903) і Коломиї (1905), звідки перейшов на службу до Сапогівської парафії[1]. За свої переконання о. Яросевич відбув ув’язнення спочатку в Талєргофі (1914–15), а потім у Відні (1915-16). Після звільнення служив капеланом в австрійській армії, будучи духівником для вояків-українців у м. Фройденталі (Австро–Угрщина), тепер м. Брунталь у Чехії). Згодом о. Яросевич разом із сім’єю повернувся до Коломиї, де служив капеланом в УГА (1918–19), а потім знову – на Сапогівську парафію. Від 1926 р. і до кінця життя він духівник психіатричної клініки на Кульпарковій у Львові.
Отець Йосиф Нижанківський разом із дружиною Осипою з Тишинських (1841–1912) народили 10 дітей,Ю це: Євстахій Остап (1863–1919) – священик; Володимир (1864–1902) – священик; Петро (1867–1906) – священик; Осипа, у заміжжі Бобикевич (1869–1952) – засновниця і перша голова «Товариства українських жінок» у Стрию; Олександр (1874–1938) – вокаліст (бас); Юліан (*1875–?); Іван–Андрій (1876–1942); Олена, у заміжжі Яросевич (1878–1957); Ольга (1879–?); Михайлина, у заміжжі Говикович (1881–1961). Це була сім’я, де разом із релігійним вихованням дітям прищеплювали любов до української музики, літератури і традицій. Всі його діти, як сини і доньки, так і внуки брали активну участь у політичному і культурно-громадському житті краю та діаспорі.
Найстарший син Остап (24.01.1863, м. Стрий, тепер Львівської обл. – 22.05.1919, там само) – капелан австрійської армії, громадсько-політичний діяч, композитор і диригент, один із засновників і директор «Маслосоюзу», член Української Національної Ради ЗУНР – ЗО УНР, за що його заарештовала польська окупаційна влада і розстріляла без слідства і суду. Внук Степан Остапович (бл.1897 – 09.06.1931, Стрий) – український військовий і політичний діяч, старшина УГА, член УВО і ОУН (з 1929). Син Нестор Остапович (31.08.1893, м. Бережани, тепер адміністративний центр Бережанського р-ну Тернопільської обл. – 12.04.1940, м. Лодзь, Польща; 1993 перепохований у Стрию) – відомий український композитор і піаніст, педагог, засновник і голова Союзу українських професійних музик. Внук Олег Несторович (25.07.1924, м. Відень (Австрія) – 08.01.2003, м. Женева (Швейцарія) – відомий оперний співак (баритон), вокаліст Женевської опери (з 1963), неодноразово виступав з національними оркестрами у Швейцарії, Франції, Німеччині.
П’ятий з черги син Олександр (30.03.1874, с. Великі Дідушиці – 1938, Детройт, США) – український оперний співак (бас), викладач Львівської консерваторії. З 1913 перебував на еміграції.
Онук о. Йосифа – Мирон Петрович (03.08.1894, с. Семигинів, тепер Стрийського р-ну – 1972, м. Торонто (Канада) – військовий лікар. Санітар Гуцульської сотні УСС (з 1914), санітарний поручник 1 – ї бригади УГА (з 1918), курінний і полковий лікар дивізії СС «Галичина» (1943). Учасник бою під Бродами. Після війни працював лікарем у таборі для переміщених осіб на території Західної Німеччини та Австрії. В 1952 емігрував до США. Член Українського лікарського товариства Північної Америки. В 1972 переїхав до Канади.
Онук Омелян Петрович (20.08.1895, м. Рогатин, тепер Івано-Франківської обл. – 1973, Швейцарія) – український композитор. Професор філії Лондонської консерваторії в Каїрі (Єгипет; з 1928) і професор класів фортепіано та органа у Берні (Швейцарія). Автор музики для органу, хорових церковних і світських хорів, інструментальних та вокальних творів. Автор музики Маршу ОУН на вірші О. Бабія «Зродились ми великої години».
Онук Зенон Петрович (1897, м. Тернопіль – ?, США) – доктор права, адвокат, громадсько-культурний діяч у діаспорі. Після закінчення Дрогобицької гімназії (1913) і правничих студій Львівського у–ту, отримав звання доктора права в Ягеллонському у–ті (Краків). 1934 року відкрив адвокатську канцелярію в Дрогобичі. В 1940 продовжив адвокатську практику в Любліні (Польша). 1943 разом із сім’єю емігрував до Німеччини а згодом переїхав до США. Працював упорядником юридичної літератури в Бібліотеці Конгресу у Вашинґтоні, був знавцем радянського та східноєвропейського права. За його фінансової підтримки Український Музичний Інститут Америки опублікував «Вибрані фортепіанні твори» двоюрідного брата Нестора Нижанківського.
Доньки і внучки священика Нижанківського продовжили такі знамениті роди , як Андерси, Бачинські, Бобикевичі, Боруцькі, Гарасимовичі, Говиковичі, Котики, Паюки, Роберти, Рожанковські, Селезінки, Семаки, Яросевичі.
Джерела та література:
Нижанківський Остап. Нижанківський Степан // Довідник з історії України. – К., 1995. – Т. 2. – С. 284.
Нижанківський Нестор. Нижанківський Олег. Нижанківський Омелян. Нижанківський Остап // Енциклопедія українознавства. – Львів, 1996. – Т. 5. – С. 1759–1760.
Нижанківські // Митці України: Енцикл. довід. / Упоряд. : М. Г. Лабінський, В. Є. Мурза; За ред. А. В. Кудрицького. – К., 1992. – С. 422.
Шематизмъ всего клира греко-католицкои митрополичои архіепархіи Львовскои на рокъ 1905. – Львовъ, 1905. – С. 54, 392.
Звіт про відрядження Мирослави Олійник у с. Бринь Галицького р-ну 22 вересня 2010 р. // Архів науково-редакційного відділу. – Папка «Звіти відряджень».
Кордуба З. Северина Нижанківська [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://hal_zoria.io.ua/s514950/severina_nijankivska.
[1] Село Бринь належало до Сапогівської парафії.