#ЗПІК Парафіяльний костьол, 1672–1703
/Майдан А. Шептицького, 8/
У центральній частині міста, поблизу історичної площі Ринок.
Оформляє собою північний бік майдану Шептицького.
Збудований під титулом Непорочного Зачаття Діви Марії на місці
первісного дерев’яного храму. Мурований костьол, як вважають,
споруджувався під керівництвом військових інженерів Ф. Корассіні, а пізніше К. Беное, котрі вдосконалювали в той час фортечні укріплення. Є найдавнішою спорудою міста. Був фамільною молельнею й усипальницею родини Потоцьких. Власник міста А. Потоцький домігся піднесення костьолу від 1669 до рівня римо-католицької колегіяти – фактично, єпископської катедри. З приходом австрійців храм у 1799 став звичайним парафіяльним.
Перша велика розбудова проведена в 1737. На цей час у стінах з’явилися тріщини, тому їх підперли ступінчастими цегляними контрфорсами. Вигляд
костьолу набрав рис масивності, приземкуватості. В пам’ять про розбудову храму східну стіну з зовнішнього боку прикрасили гербом власника міста, датою «1737» та абревіатурою «J.P.W.K.W.H.K», що означає «Юзеф Потоцький, воєвода київський, великий гетьман коронний». Значний ремонт, пов’язаний із закриттям костьолу, відбувся також 1839.
Пожежа 1882 знищила дах споруди, головну вежу і розписи. Протягом наступних 10 років проводились відновлювальні роботи. Ґонтова покрівля замінена на металеву. Над світловим ліхтарем бані з’явилася двоярусна струнка сиґнатурка з відкритими аркадами й точеною балюстрадою навколо. Зовнішній вигляд костьолу набув динамічнішої пірамідальної композиції: висота до верхівки хреста – 40,45 м; поземний план – 29,15 х 37,80 м. Дерев’яні конструкції сиґнатурки обшили листовою міддю. Необарокове завершення отримали також башти фасаду. Зеніт бані був укріплений мурованими тягами, які разом з прорубаними овальними світловими
отворами фактично знищили розташовані тут фрески. Розписи в інших частинах інтер’єру поновлювалися в 1902–04 рр., у 1933–35 реставровані Й. Смучаком за проектом львівських інженерів С. Дайчака і В. Равського (напис у ніші над хорами). Над головним входом тоді з’явилася монументальна горельєфна композиція «Розп’яття» зі штучного каменю. Підлога в інтер’єрі була викладена орнаментованою керамічною плиткою, впорядковано поховання у крипті.
Споруда цегляна, в стилі бароко з ренесансовими елементами, базиліканського типу, тринавна з трансептом. Фасад завершений
бароковим фронтоном і фланкований двома симетрично розташованими вежами. Головна нава двоярусна, бічні – одноярусні. Портал, що виступає відносно бічних нав, у верхньому ярусі прорізаний глибокою лоджією (засклена при останніх ремонтах), яка разом з ажурною балюстрадою, силуетами веж, численними пілястрами підкреслює пластику фасаду з мінливим перебігом світлотіні.
Головний вхід веде до вузького тамбура з глибокими півкруглими нішами бічних стін, призначеними для мармурових чаш з освяченою водою (не збереглися). Проріз внутрішніх дверей облицьований лиштвами з алебастру. Вхід всередину з невеликого за розмірами нартексу здійснювався через потрійну арку з двостулковими дерев’яними заскленими дверима. Внутрішній хрест зовнішнього прямокутного плану костьолу утворений видовженою навою з квадратною в плані вівтарною частиною, які перетинаються коротким
трансептом. У центрі еліпсовидна мурована баня без барабана, яка
спирається з чотирьох боків на підпружні арки та паруси між ними.
Висота від підлоги до зеніту бані – 27,32 м. Склепіння хрестові й
циліндричні з розпалубками. В кутових пазухах між вівтарем і трансептом прибудовано одноповерхові квадратні приміщення захрестя та ризниці, перекриті мурованими склепіннями й похилими дахами, так само, як і бічні нави. До них ведуть двері з пресбітерію, декоровані профільованими лиштвами з сірого алебастру. У південній частині над нартексом розташовані муровані хори з випуклим парапетом та просторою півциркульною нішею для органу. В західній наві влаштовані гвинтові сходи на хори, викладені з кам’яних блоків.
В інтер’єрі панує величний і строгий антаблемент доричного ордера, який у збільшеному масштабі повторює принцип оздоблення верхнього реґістру зовнішніх стін. Широкий фриз з канелюрованими тригліфами й метопами, на яких зображені голівки херувимів, оперізує по периметру вівтар, головну наву і трансепт. Далеко винесений карниз разом з профільованими капітелями плоских пілястр утворює глибокі перепади світлотіні. Внутрішній простір освітлюється двома рядами широких вікон з лучковими арками. Аристократично вишуканий і одночасно монументальний архітектурний стиль
інтер’єру органічно пов’язаний з напрямком у французькій архітектурі й мистецтві 17 ст., відомим під назвою «героїчний классицизм». Ф. Корассіні використав багатий європейський досвід ренесансного осмислення архітектурного простору, а також картезіанські ідеї пошуку математично виважених співвідношень простих геометризованих форм: еліпса, кола, півкола, квадрата, паралелепіпеда, – які, ритмічно чергуючись, утворюють гармонійне середовище з досконалими пропорціями.
Пізніші ремонти помітно спотворили первісний авторський задум з раціонально відцентрованою композицією зовнішнього об’єму
споруди. Не обійшлося без прикрих втрат під час останнього ремонту дахів та фасадів на поч. 2000-х рр. Після заміни мідного покриття бані спростився необароковий рисунок люкарн, які втратили волюти та рельєфні бордюри. Червону «татарську» дахівку на схилах контрфорсів замінено пресованою з цементу черепицею, втрачено ковані з металу решітки між ними.
У храмі були три вівтарі: головний і два бічних – св. Вікентія та св. Юзефа, під пишними бароковими балдахінами. Мощі св. Вікентія доставлені з Ватикану ще в 1679 сином А. Потоцького Станіславом. У 1946 після репатріації польського населення Станиславова до Польщі вивезли мощі, деякі вівтарні композиції та обрядові речі (частина з них зберігається в костьолі «На гірці» м. Ополє). Інтер’єри костьолу прикрашали дерев’яні з позолотою скульптури
святих. До відомих елементів внутрішнього убранства від 1751 належала група з чотирьох дерев’яних позолочених фігур, що представляли коронних гетьманів з родини Потоцьких (ймовірно, роботи С. Фесінґера). Лише одна фігура тепер зберігається в Івано-Франківському художньому музеї, інші – в музеях Львова. В часи радянської зневаги до сакральних пам’яток значна частина скульптур була знищена, частина передана в музеї.
Стіни костьолу в 1751 були оббиті декоративною тканиною – дамастом. При ремонті 1877 оббивку зняли, а стіни розписав фресками художник Е. Фабіянський (1826–1892). Він навчався в Петербурзькій академії мистецтв, працював у Відні й Парижі. З 1872 до 1875 був декоратором театру С. Скарбка у Львові. В 1876 виконав стінопис львівського собору Св. Юра. Від 1880 працював у Кракові.
Композиція розписів наслідує архітектурні членування ренесансно-барокового інтер’єру, будується на основі регулярного й симетричного розташування орнаментальних мотивів, яким підпорядковані нечисленні фігуративні зображення в картушах і медальйонах. Фресками декоровані хрещаті склепіння головної нави і трансепту, люнети, карниз. Домінуючим композиційним і смисловим елементом ансамблю є розписи склепіння бані, розділеної орнаментальними смугами на шість сеґментів, у кожному з яких вміщено картуш і медальйон з попарно зображеними апостолами (нижній реґістр) і пророками (верхній реґістр). Обрамлені рослинною орнаментикою,
масивні, овальної конфігурації картуші розташовані над аркатурним фризом. Півпостаті пророків у круглих медальйонах написані в техніці гризайлю. Світло-сіре тло бані рівномірно заповнене шестикутними жовтими зірками. На парусах теракотового кольору, в перспективних, ілюзорно написаних круглих рамах, – євангелісти Матвій, Марко, Лука та Іван із символами і розгорнутими книгами на колінах. Ребра хрестових склепінь головної нави і трансепту підкреслені однотипними орнаментальними стрічками охристо-коричневого кольору. Трикутні сеґменти між ними заповнені орнаментом із симетрично переплетених акантових пагонів, які подекуди доповнені виноградними гронами, букетами квітів, плодами, колоссям. Із восьми попарно розміщених обабіч поздовжньої осі сюжетних композицій головної нави фрагментарно збереглися шість: «Різдво Христове», «Зішестя Святого Духа» (вівтар), «Поклін трьох царів», «Зцілення дочки Яїра», «Уздоровлення біснуватого», Уздоровлення розслабленого» (нава).
Півциркульне склепіння над хорами декороване орнаментальною широкою смугою (можливо, пізнішого походження) з мотивом плетінки. На підпружних арках і віконних відкосах – геометризовані рослинні орнаменти. В люнетах трансепту і нави на теракотово-коричневому тлі зображено барокові картуші з пломенистими вазонами. Метопи карниза прикрашені закрутами аканта й голівками херувимів. Профілі, тяги і тригліфи частково золочені й розписані дрібним стрічковим орнаментом з іоніків, намистин, аканта, вінка. Переважна частина орнаментів написана в охристо-коричневій гамі на світло-сірому з блакитним відтінком тлі.
Тло підпружних арок, люнетів, метоп, парусів – теракотово-коричневої тональності, яка в розписах трансептів контрастно співставлена з рівномірно зафарбованими синіми і чорними площинами картушів.
Насичене корпусне письмо фігуративних зображень з використанням відкритих синьо-фіолетових і червоно-оранжевих кольорів перегукується з барвистим вкрапленням квіткових вазонів і фруктових гірлянд. У монументально-декоративних розписах костьолу традиції школи пізньоакадемічного станковізму з відчутним псевдовізантійським впливом (сюжетні композиції) співіснують поряд зі стилізованою бароковою
орнаментикою. Ансамбль належить до характерних зразків еклектичного напрямку в мистецтві позаминулого століття. Розписи виконані в техніці «сухої
фрески».
На початку 1960-х рр. весь інтер’єр забілили. Розкриття фресок проводилося
в 1979–80 (лівий трансепт) та 1990–93 рр. (склепіння). Під час останньої реставрації частково проведено реконструкцію орнаментів шляхом калькування відкритих фрагментів. Фрагментарно збережене оздоблення споруди включає два різьблені з алебастру й дерева десятиметрові балдахіни бічних вівтарів св. Вікентія та св. Юзефа у східному й західному трансептах, настінні розписи, 110 фігуративних скульптурних зображень та 70 елементів декоративної різьби на деревіпоходженням з колишніх пристінних вівтарів, амвону, лав для каноніків (стал), хору та конфесіоналів. Понад 30 реставрованих скульптур експонуються в інтер’єрі будівлі як складова частина експозиції «Сакральне мистецтво Галичини 15–20 ст.» Івано-Франківського художнього музею.
У 1883, коли святкувалося 200-річчя битви з турками під Віднем,
всередині костьолу обабіч від входу були встановлені дві меморіальні дошки з написами польською й українською мовами, присвячені пам’яті сина засновника міста Станіслава Потоцького, котрий загинув у цій битві і був похований у крипті костьолу. В 1933, у дні відзначення 250-ї річниці битви, дошка з польським текстом була переміщена на зовнішню східну стіну між контрфорсами, а з українським написом – знищена. Остання відновлена на фасаді 2013. Дошки з білого мармуру із таким текстом:
«Цю пам’ятну таблицю
встановили жителі міста Станиславова
дня 12 вересня 1883 р.
в двохсоту річницю віденської перемоги
при королі Яні ІІІ
в пам’ять Станіслава Потоцького,
котрий з гусарською корогвою свого батька
Андрія Потоцького,
каштеляна краківського,
намісника польського
в часи битви під Віднем,
віце-короля,
засновника міста Станиславова,
кинувшись на перший ворожий вогонь
на правому крилі битви,
поліг дня 12 вересня 1683 р.
Геройська смерть при
захисті християнства».
Костьол оспіваний в художній літературі. Г. Сенкевич у романі «Пан Володийовський» пише, що цей лицар після загибелі в Кам’янціПодільському 1672 був урочисто похований у станиславівській колегіяті, а на похорон прибув польський король Ян III Собєський. Це є романтичною художньою вигадкою.
У часи панування комуністичного атеїзму костьол в 1957 був закритий для відправ. Після ремонту 1966 в ньому розмістився геологічний музей інституту нафти і газу, а від 1980 – художній музей, якийтам і донині. Зібрання музею нараховує понад п’ятнадцять тисяч творів європейських та українських митців, зокрема, карпатського реґіону.
У вересні 2003 відбулась міжнародна наукова конференція, присвячена 300-річчю споруди.
Автор статті: Михайло Головатий, Віктор Мельник
Звід пам’яток Івано-Франківської області. Івано-Франківськ і села міської ради. – Кн. 1. Пам’ятки археології, історії та мистецтва. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2016. – С. 291-300.