Пам’ятник Памву Беринді в Єзуполі

 

Мирослава Олійник –

 старший науковий редактор НРВ

 «Звід пам’яток історії та культури.

Івано-Франківська область».

 

Пам’ятник Памву Беринді в Єзуполі

У 2008 р. в смт Єзуполі Тисменицького р-ну поруч із музичною школою було встановлено пам’ятник Памву Беринді. Споруджений з ініціативи краєзнавця І. Драбчука на кошти уродженця селища, мецената В. Войцюка. Автор пам’ятника – відомий івано-франківський скульптор В. Довбенюк.

Памво Беринда (світське ім’я – Павло; між 1550–1570 рр., ? – 23.07.1632, м. Київ) – видатний діяч української культури 17 ст., мовознавець, письменник, перекладач, лексикограф, педагог. Здобувши освіту, розпочав свою діяльність як друкар і гравер у Стрятинській (1597–1605; тепер с. Стратин Рогатинськго р-ну) та Крилоській[1] (1606–08; тепер с. Крилос Галицького р-ну) друкарнях. Активний діяч Львівського братства, працював у братських друкарні і школі у Львові (1613–19). Близько 1613 вступив до монастиря, прийнявши ім’я Памво (Памва). У 1619 на запрошення архімандрита Києво-Печерської лаври Є. Плетенецького[2] разом із сином Лукашем та Степаном Бериндою (ймовірно, братом) переїхав до Києва на постійну роботу. Був головним друкарем (архітипографом), редактором і перекладачем Києво-Печерської друкарні. Брав участь у виданні ряду вагомих лаврських книгодруків таких, як «Анθологїонъ» (1619), «Номωкано(н)» (1620), «…І+ωанна Златоустаго… бесЂды» (1623), «Ст̃ґω …Андреа… Тлъкованїє На Апокалvψїн(ъ)…» (1625), «Трїωдїон» (1627), «…Аввы Дωроθеа поученїА» (1628) та ін.

Памво Беринда – автор різдвяних віршів «На Рождество Христово…» (Львів, 1616) і першого друкованого українського словника «Лексіконъ славенорωсскїй и именъ Тлъкованїє»[3] (К., 1627), матеріали до якого збирав упродовж тридцяти років. Це одна з найкращих праць Беринди, завдяки якій його ім’я стало відомим далеко за межами України. У друкованому вигляді і в численних рукописних копіях «Лексіконъ…» був поширений в Україні, Росії і Білорусі, а також використовувався укладачами пізніших східнослов’янських словників. «Лексіконъ…» відіграв важливу роль в історії української, російської та білоруської мов.

Твори Беринди свідчать про те, що він був високоосвіченою людиною свого часу. Крім рідної української мови, добре знав церковнослов’янську, старогрецьку, латинську і польську мови. Обстоював правомірність використання української мови в письменстві, підкреслюючи, що коли можна перекладати Святе Письмо зі староєврейської мови на грецьку, а з грецької на старослов’янську, то можливо перекласти його і на українську. Він уперше в українському друкарстві впровадив сюжетні ілюстрації. Належав до гуртка Балабанів[4], що об’єднував українських культурно-освітніх діячів 1-ї пол. 17 ст.

Документальних даних про дату, місце народження, походження та освіту П. Беринди немає, тому серед дослідників і досі існують суперечливі думки стосовно цих питань. Основним джерелом вивчення біографії Беринди є передмова і післямова до його «Лексікона…» та інших праць, виданих за його участю. Першим, хто написав статтю про життя і творчість українського друкаря, був польський письменник, історик церкви, василіянин  Г. Стебельський (1781)[5]. Він вважав П. Беринду «родовим словаком». До словацької національності відносив Беринду і польський письменник, уродженець Рогатинщини М. Вишневський (1851). Церковний діяч та історик Є. Болховітінов (1827) твердив про молдавське походження Беринди. З ним погодився перекладач Літопису Руського Л. Махновець (1960). Румунський учений І. Богдан писав, що Беринда, напевно, був українцем, тому що в Галичині та Буковині багато українських сімей з таким прізвищем. Слід зазначити, що в «Лексиконі…» трапляються слова, які тепер належать до різних сучасних слов’янських мов[6], зокрема російської, польської, чеської, словацької, сербохорватської, угорської[7], німецької[8], але не наведено жодного молдовського чи румунського[9] слова. Прізвище Беринда також поширене і в інших регіонах України, наприклад, на Полтавщині.

На думку громадсько-культурного діяча, священика Йосифа Левицького (1851; літ. псевдонім Йосиф з Болшова або Йосиф з Покуття – парох у Бовшеві і Заболотові), який,  спираючись на усне повідомлення про те, що якась родина Бериндів ще на поч. 19 ст. проживала в Єзуполі[10], припустив, що Беринда був українцем, родом з Галичини. Український мовознавець П. Житецький (1889), як і багато інших тогочасних діячів культури, вважав Беринду вихідцем з Галичини або ж Волині. Книгознавець Г. Коляда (1953) обґрунтував, що Беринда народився в Карпатах. Він зауважив, що автор «Лексикону…» ніде не згадує ні про своє соціальне походження, ні про національність, ні про освіту. Згідно з гіпотезою письменника та фольклориста С. Пушика (2008), друкар міг народитися в Бовшеві. На доказ правомірності своїх міркувань він посилався на доктора історичних наук П. Сіреджука, котрий, опрацьовуючи матеріали варшавського архіву головних давніх актів, натрапив на повідомлення такого змісту: «1582 р. у Бовшеві мешкало 40 сімей… Війтом села був Мацько Беринда». (Джерело: AGADASK. SYD. 2682/ K, 102).

Мовознавець, завідувач відділу історії та граматики Інституту української мови Національної академії наук України, член-кореспондент НАН України В. Німчук (1961) на основі мовного аналізу довів, що Беринда народився і зростав десь на території поширення бойківського чи покутського діалектів або тих наддністрянських говорів, що прилягають до них. Проте конкретне місце народження Беринди досі не з’ясоване і сумнівно, що коли-небудь буде відоме, оскільки сам Беринда не вважав за потрібне вказувати цю інформацію у своїх працях. Львівські і київські історики та літературознавці переконані, що Беринда народився в с. Чайковичах[11], тепер Самбірського р-ну Львівської обл. До речі, в Чайковичах і досі живуть люди з таким прізвищем, оскільки воно було тут таким поширеним, що навіть один із кутків західної частини села дотепер носить назву Беринди.

Памво Беринда похований у Києво-Печерській лаврі. На жаль, його могила не збереглася. Надгробна плита містила епітафію: «Памва Беринда, коректор книг і управитель типографії печерської, протосингел святого отця патріарха Єрусалимського, людина вчена, залишив «Лексикон словенороський» і по трудах чернечих, сповідничих і друкарських тут спочив». Прижиттєві зображення Беринди до нашого часу не дійшли, і невідомо, чи були вони взагалі.

Встановлений у Єзуполі пам’ятник П. Беринді є одним з архітектурних акцентів довкілля. Бетонне, тоноване погруддя друкаря розміщене на високому трапецієподібному п’єдесталі зі штучного каменю. Скульптура відтворює Беринду як вченого ченця у зрілому віці: велике чоло, волосся перев’язане стрічкою, густа борода, зосереджений погляд, благородний і задумливий вираз обличчя. Скульптор зобразив друкаря у вишиванці, підкреслюючи його українське походження. Погруддя відзначається строго фронтальною композицією, високим плечовим зрізом і ретельним відтворенням рис зовнішності (за основу скульптурного зображення Беринди взято портрет вихідця з Єзуполя, теперішнього жителя с. Підпечер Йосифа Беренди, котрий немає ніякого відношення до знаменитого друкаря, і цей факт не відповідає історичній дійсності).

Під погруддям розташоване стилістичне зображення каламаря з гусячим пером, що вказує на професію Беринди. На чоловому боці постаменту викарбувано друкарський знак лексикографа, під яким напис:

«Чернець-друкар

Памво Беринда

60–70 р.р. XVI ст. – 1632».

Під заставкою – анотаційний напис:

«Великий син Галицької землі,

Вчений-лексикограф,

Автор знаменитого словника

«Лексіконъ славенорωсскїй и именъ Тлъкованїє».

Внизу постаменту викарбуваний інформаційний напис:

«Пам’ятник споруджено на кошти патріота України,

вчителя, мецената Володимира Войцюка».

Пам’ятник встановлений на спеціально облаштованому майданчику, чоловим боком повернутий до вулиць, передбачаючи кілька точок огляду. Площа довкола нього, як і доріжка, викладені тротуарною плиткою. Розташований на перетині транспортних і пішохідних маршрутів, з яких повністю розкривається його композиція.

 Джерела та література:

1. Жерела до історії України-Руси. – Львів, 1898. – Т. IV. – С. 254.
2. Йосифінська (1785–1788) і Францисканська (1819–1820 рр.) метрики. Перші поземельні кадастри Галичини. Покажчик населених пунктів / Склали П. Пироженко, В. Сіверська. – К.: Наукова думка, 1965. – С. 6, 111.
3. Hімчук В. Памво Беринда і його «Лексіконъ славенорωсскїй и именъ Тлъкованїє» // Беринда П. Лексикон славєнороський и именъ Тлъкованїє» (1627). – К., 1961 (Пам’ятки української мови XVII ст.). – Режим доступу до вид. : http://litopys.org.ua/berlex/be01.htm.
4. Українські письменники: Бібліорафічний словник: у 5 т. / Уклав Л. Є. Махновець. – К.: Держлітвидав, 1960. – Т. 1: Давня українська література (ХI–ХVIII ст.). – С. 210.
5. Возняк М. Рецензія на монографію А. И. Сычевской «Памва Беринда и его Вирши на Рождество Христово и др. дни». – К., 1912 // Записки наукового товариства ім. Т. Шевченка. – Т. СХIII. (Т. 13). – 1913. – С. 202.
6. Дейчаківський І. Єзупіль: від перших поселень до сьогодення. – Івано-Франківськ, 1997. – С. 44-49, 180-183.
7. Драбчук І. Чернець-друкар Памво Беринда // Нова Зоря. – 2002. – Ч. 32. – 21 серп.
8. Коляда Г. До життєпису Памво Беринди // Радянське літературознавство. – 1973. – № 1. – С. 47.
9. Огієнко І. Історія українського друкарства. – К.: Либідь, 1994. – С. 341-34 5.
10. Беринда Памво // Полєк В. Біографічний словник Прикарпаття // Бібліотечка «Нового часу». – Івано-Франківськ, 1999. – Зошит № 2. – С. 30 .
11. Пушик С. Памво Беринда з Бовшева? // Твори в шести томах. Том п’ятий. Повісті, есеї, мініатюри. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2010. – С. 446-449.
12. Сенатович П. Причинки до життєпису Памва Беринди // Мовознавство. – 1970. – № 6. – С. 70-71.
13. Чайковичі. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Чайковичі.

[1] У Крилосі Беринда очолив друкарню Балабанів. Саме тут вийшло друком його «Євангеліє учительноє» з ілюстраціями.

[2] Плетенецький Єлисей Хомич (в миру – Олександр, у схимі – Євфимій; бл. 1554, Львів  – 19.10.1624, Київ) – церковний та культурно-освітній діяч, архімандрит Києво-Печерської лаври (з 1599).

[3] «Лексіконь…» містив 6982 слова і був виданий власним коштом Беринди.

[4] Гурток заснований Гедеоном Балабаном. Він активно здійснював редакційно-видавничу діяльність, що розгорнулася у Стрятині (неподалік м. Рогатина) і Крилосі (неподалік м. Галича). Крім Беринди, тут були задіяні Гаврило Дорофієвич, Тарасій Земка та ін. Гурток підняв книговидавничу справу в Україні на новий якісний рівень. На поч. 17 ст. більшість його учасників склали основу Києво-Печерського науково-літературного гуртка «Атеней».

[5] Рік виходу друком статті про Беринду.

[6] Слов’янська мова – група близькоспоріднених мов індоєвропейської мовної родини, що розвинулася з діалектів праслов’янської мови.

[7] Угорська – належить до фіно-угорської сім’ї мов.

[8] Німецька – належить до германської групи мов індоєвропейської сім’ї мов.

[9] Румунська – східнороманська мова, найбільше поширена в Румунії та Молдові. У Молдові (і зокрема в Придністров’ї) мова офіційно відома як молдовська.

[10] У Йосифінській (1785–1788) і Францисканській (1819–1820) метриках прізвище Беринда в Єзуполі не зафіксоване.

[11] З давніх часів с. Чайковичі були поділені на дві частини: у східній – Хлопах – проживали селяни-кріпаки, в західній – Шляхті – дрібна застінкова шляхта. У Чайковичах мешкали представники родів Сас, Дебно і Корчак. Для ідентифікації відгалужень роду Чайковські використовували т. з. «придомки»: Беринда, Дашкович, Кунько, Романович, Солонинка, Трумко, Тимкович. Умовний територіальний поділ на Шляхту і Хлопи «пережив» радянські часи і зберігся дотепер. З родини Чайковських походив український письменник, громадський діяч Чайковський Андрій Якович.