Збережімо святиню для прийдешніх поколінь!

Мирослава Олійник – старший

науковий редактор НРВ «Звід пам’яток історії

та культури.  Івано-Франківська область».

 

Збережімо святиню для прийдешніх поколінь!

У 2018 р. минуло 130 літ відтоді, як збудовано храм Різдва Христового в селі Сільці Тисменицького району. Він споруджений у 1888 р. на пагорбі Громадського поля, на здавна освяченому місці попередньої церкви, зведеної у 1726 р. під таким самим титулом[1]. Святиня була невеликою за розмірами і з часом стала затісною для громади, тому виникла потреба будівництва нового храму. Ініціатором його спорудження на поч. 1860-х рр. виступив тодішній парох о. Антоній Ліхновський, якого підтримали місцеві жителі[2]. Рови під фундаменти викопали навколо давнього храму, тому що нова церква мала бути більшою за попередню[3]. Однак коштів катастрофічно не вистачало, тому будівництво призупинили.

У 1871 р. заможний рільник Михайло Дейдей перед своєю смертю передав о. Ліхновському 400 злотих ринських на зведення нового храму. За дорученням М. Дейдея парох мав здати їх до банку під відсотки, аби з часом повернути капітал у церковну скарбницю. Отець Ліхновський саме так і вчинив[4]. Тим часом на парафію прийшов новий священик – о. Іван Дудинський, а згодом – Іван Обушкевич[5].

Будівництво сілецької церкви розтягнулося майже на 25 років. І лише прихід у 1887 р. нового священика, талановитого пароха-організатора, відомого громадсько-культурного діяча о. Володимира Озаркевича (1853–1912) прискорив процес спорудження храму[6]. Отець Озаркевич упродовж 21 року був незмінним сілецьким парохом. Вірним помічником йому була дружина Ольга з Рошкевичів (1857–1935). Тут у подружжя народився син Іван (1888–1890), який помер у дворічному віці, а згодом – донька Олена (1890–1950-ті)[7]. Отець Володимир був добрим господарем і порадником селян. Разом із парафіянами він заснував при церкві дві українські крамнички, що дало поштовх до економічного розвитку села. При церкві діяли чоловіче, жіноче і молодіжне братства, функціонувало товариство «Власна поміч» під керівництвом священика, діяла читальня «Просвіти» (гол. М. Дейдей)[8].

Гідним наступником В. Озаркевича став о. Іван Волянський (1871–1963), який прибув на парафію в 1911 р. Його семирічне служіння відзначилося піднесенням національної свідомості селян. Саме завдяки о. Волянському всього через рік у селі встановили пам’ятник на честь скасування панщини, який спорудили члени товариства «Власна поміч», заснованого ще о. Озаркевичем. 28 березня 1914, до 100-річчя від дня народження Т. Шевченка, у Сільці відкрито один із перших на Прикарпатті пам’ятник Кобзареві[9].

Пам’ятний знак на честь скасування панщини, 1912 р.

 

Пам’ятник Тарасові Шевченку, 1914 р., реконстр. 1989 р.

Під час Першої світової війни в ході боїв храм було частково пошкоджено. Австрійський уряд для потреб війни і на промислові цілі проводив примусову реквізицію церковних дзвонів[10]. Щоб не втратити дзвонів, селяни вночі таємно їх зняли та закопали. Про цю таємницю знало лише декілька осіб. Оскільки під час війни в 1916 р. через село проходила лінія фронту, жителі села були евакуйовані до Гмінду (Австрія). Після евакуації уже ніхто не зміг пригадати, де заховано дзвін[11].

Відбудовувати храм випало на долю о. Петра Павлюка (1873–1920). За 15 років з часу його смерті у Сільці змінилося 5 священиків. Лише 1935 р. на парафію прибув о. Лев-Николай Бурнадз (1896–1947). Він після закінчення гімназії був мобілізований до австрійської армії, звідки потрапив на італійський фронт, де отримав поранення. В роки визвольних змагань, під час українсько-польської війни (1918–20) о. Бурнадз був четарем Української галицької армії[12]. Після війни закінчив Станиславівську духовну семінарію (1931) і спочатку був священиком у Городенці, а згодом – у Сільці. Стараннями о. Бурнадза в селі пожвавилася діяльність читальні «Просвіти». Та через постійні утиски з боку польської влади о. Бурнадз змушений перейти на інше місце роботи, оскільки поляки ніяк не могли пробачити  йому службу в УГА.

У 1936 р. на сілецьку парафію прийшов о. Петро Янкевич (1865–?), який перебував тут до 1943 р. Це був останній парох, який проживав у Сільці, в будинку парохіяльної резиденції, збудованої в 1924 р.[13]

У роки Другої світової війни, під час німецько-нацистської окупації, гітлерівці також використовували дзвони для виготовлення зброї. Щоб зберегти дзвони для громади, старші брати Олійник Василь Степанович (1888–1956) і Пушка Петро (?–?) вночі зняли їх та заховали. Однак тодішній війт Байдачок Василь Павлович (?–?) змушений був сказати німцям, хто причетний до зникнення дзвонів. Гітлерівці схопили П. Пушку і били до тих пір, поки той не показав місце схову. Німці вилучили два дзвони – великий та середній, а найменший залишили громаді. За співпрацю з нацистами колишнього війта В. Байдачка представники радянської влади депортували до Сибіру, в дорозі він помер. На новий дзвін громада збирала кошти всім селом. Але найбільш вагому пожертву склали Рогацький Микола Онуфрійович (1918–?) і Сеньків Василь Іванович (1896-1966) [14].

Після Львівського псевдособору 1946 р. УГКЦ  була заборонена і продовжувала діяти підпільно. Тогочасним священиком був о. Костянтин Левицький (1893-1974) – парох з Єзуполя[15]. Він відмовився взяти участь у псевдособорі і продовжував нелегально виконувати обов’язки священика УГКЦ. За свої переконання подружжя Левицьких – о. Костянтина та їмость Іванну як сім’ю націоналістів у квітні 1950 р. було депортовано на спецпоселення в смт Джонку Хабаровського краю з конфіскацією майна. До Єзуполя вони повернулися у березні 1956 р.[16] А позаяк тодішня влада не дозволила подружжю Левицьких поселитися в тодішньому райцентрі Жовтні (Єзуполі), то вони замешкали в Сільці, в хаті Йосипа Олійника (?–?), який виділив для них кімнату. Отець Костянтин залишився вірний присязі і навіть заслання не зламало його дух. Він і надалі продовжував підпільно виконувати свої священичі обов’язки за греко-католицьким обрядом, аж до своєї смерті. Подружжя Левицьких покоїться на сілецькому цвинтарі.

Могила подружжя Левицьких

12 березня 1950 р. згідно з актом реєстрації за № 167 церква Різдва Христового перейшла під юрисдикцію РПЦ[17]. А ще через п’ять років приміщення храму площею 288 м2 і церковне майно були передані в безстрокове і безкоштовне користування районному виконавчому комітету Жовтневої ради депутатів трудящих (гол. Ф. Федоренко )[18].

Початок 1960-х ознаменувався новим наступом войовничого атеїзму. Тоді у селі зруйнували два хрести та каплицю в центрі села. В травні 1961 р. сталася конфліктна ситуація, яка дала привід для того, щоб церкву закрили. Інцидент виник між сільським партійним керівництвом і жінками, які зранку не пішли сапати буряк, а відбули Літургію, оскільки було релігійне свято. На зауваження бригадира, чому вони так пізно вийшли на роботу, одна із колгоспниць зауважили, що «ми вже через ваші буряки не маємо права навіть до церкви піти». Цей випадок лише прискорив закриття храму, позаяк це було тільки питанням часу. У будь-якому разі сілецький храм були б закрили, оскільки діючими залишалися церкви у Жовтні (Єзуполі) та Ямниці[19].

Лише через два роки, 7 червня 1963 р., виконавчий комітет Галицької районної ради прийняв рішення за № 179, згідно з яким релігійну громаду с. Сільця об’єднали з релігійною громадою смт Жовтня (Єзуполя)[20]. 1 листопада того ж року було прийняте ще одне рішення за № 370/33, відповідно до якого церковне приміщення передали колгоспу під склад. Фінансовому відділу доручили вилучити цінності і реалізувати їх в дохід держави». А парафіян заставили перенести церковне майно до іншого храму[21]. Тому-то всі обрядові речі в «добровільному порядку» були передані деяким церквам Галицького району, зокрема Деліївській, а дві найцінніші ікони – продані[22].

Тривалий час храм стояв пусткою, його свідомо під склад не використовували, оскільки сілецьчанці не хотіли плюндрувати свою святиню. Партійне керівництво закривало очі на такий стан речей, сподіваючись, що стара церква без ремонту і догляду сама розвалиться, позаяк протікав дах і через це прогнили дерев’яні стіни[23].

У 1983 р. на свято Івана Купала сталася прикра подія коло Духової криниці, розташованої на межі Сільця та Єзуполя. І хоча каплиця з криницею підпорядковувалася Єзупільській парохії, територіально вона розміщувалася ближче до Сільця. Нічні чування і Літургія тут вже давно були заборонені, а каплицю, збудовану в 1878 р.[24], войовничі атеїсти зруйнували ще на поч. 1960-х рр. І все ж таки миряни навколишніх сіл щороку на світанку 7 липня збиралися тут і спостерігали, як сходить сонце і купається у воді Духової криниці. Після цього дійства всі присутні набирали води і розходилися по домівках. Щоб заборонити людям святкування, за вказівкою керівних органів влади криницю засипали гравієм і зруйнували обидва хрести, що стояли неподалік. Однак сілецькі жінки, які неподалік криниці випасали корови, розчистили джерело і зробили огорожу з ліщини. Житель Сільця, уродженець Білорусі, лісник Кацан Василь Гуменович (15.06.1928–23.09.2007) неофіційно дозволив зрубати в лісі дуб, а сілецькі чоловіки відновили поруйновані хрести. Наголошуємо, що саме жителі Сільця, а не Єзуполя в 1983 р. врятували Духову криницю від знищення. Мешканці Єзуполя проживали дуже далеко від неї, і впродовж весняно-літнього періоду ніколи сюди не навідувалися і відповідно не мали змоги її відновлювати. Теперішні поселення на Дашковій горі в Єзуполі з’явилися лише в кін. 1990-х – поч. 2000-х рр.

А над сілецькою церквою знову нависла загроза руйнування, цього разу її збиралися розібрати на будівельні матеріали. Партійна функціонерка Валентина Черкаєва заявила, що від церкви не повинно залишитися каменя на камені. Тодішній бригадир колгоспу Гнатковський Роман Васильович (1931-1993) заявив, що оскільки церковне приміщення ще в 1963 р. передано під колгоспний склад, то він завозить на зберігання колгоспне майно. І завіз до церкви різний непотріб, врятувавши таким чином святиню від остаточного знищення[25].

Храм Різдва Христового простояв пусткою 27 років. В роки перебудови жителі села підняли перед районним і обласним керівництвом питання про відкриття храму. Чимало зусиль для відкриття церкви доклав уродженець села, житель Івано-Франківська Галюк Василь Михайлович (1931-2009), який юридично грамотно складав усі звернення до партійного керівництва, передавав їх Костів Ганні Григорівні (нар. 1933 р.), яка разом із донькою Світланою (нар. 1961 р.) переписувала їх і відправляла до районного, обласного керівництва і навіть Москви.

Церква Різдва Христового, 1888 р. Поруч – збудований у 2013 р. новий храм.

Врешті-решт дозвіл було отримано, і розпочався ремонт церкви. На день майстрів на ключ закривали у церкві, оскільки районні активісти під різним приводом старалися перешкодити реставрації і відкриттю храму. Навіть мити та малювати підлогу жінкам доводилося вночі[26]. Крім вищезгаданих осіб, до відкриття церкви спричинилися Куцан Михайло Петрович (1934–?), під керівництвом та за участю якого була відремонтована дзвіниця. Тепер у дзвіниці є три дзвони: найменший зберігся з давніх часів, середній придбали в 1950-х рр. Найбільший дзвін купили за фінансової допомоги Русина Дмитра (?–?). Колюшко Анастасія (1900–1989) зробила щедрі грошові внески на світильник (павук). Також  багато зусиль доклали Гнатковський Антон Петрович (1929–2005), Литвин Федір Васильович (19118–1998), Олійник Петро Пилипович (1933 р.н.), Сеньків Тарас Антонович (1919–2001) та інші. Вся сілецька громада приймала активну участь у відновленні храму[27].

У липні 1988 р., більш як за чверть століття, під час ювілейного святкування хрещення України-Руси у храмі Різдва Христового відбулася святкова Літургія. Офіційно церква стала діючою в квітні 1989 р. і спочатку була зареєстрована як РПЦ[28]. На початку 1990 р. парафіяни, очолювані о.-мітратом Ізидором Николиним (нар.1933 р.) вийшли з підпорядкування Російської православної церкви і повернувся в лоно Української греко-католицької церкви.

Після о. Николина (1989-91) церковну громаду очолив о. Дмитро Кубацький (1991–1994), згодом о. Богдан Шукост (1994–96) та о. Василь Забойський (1996–2007). Тепер сілецьким парохом є молодий енергійний протоієрей о. Василь Смицнюк (з 2007). Під його орудою збудовано новий храм Різдва Христового, освячення якого відбулося 17 листопада 2013 р., і завершується будівництво нової дзвіниці. У 2018 р. придбано дерев’яну різьблену частину іконостаса, ікони до якого реставрував місцевий художник Дмитро Владика. Також стараннями священика Василя Смицнюка та Михайла Ковальчука оновлено стрілецьку могилу на Чубатій горі (2015 р.)

Храм Різдва Христового 1888 року будівництва – пам’ятка архітектури місцевого значення, яка потребує ґрунтовної реставрації як інтер’єру, так і екстер’єру. Тому миряни і парох прийняли спільне рішення про відновлення храму, а на це потрібно чимало коштів. Отож, сілецька громада звертається до влади та до небайдужих людей із проханням перерахувати по можливості посильні кошти для реалізації благодійної мети – відновлення церкви, яку свого часу візитував мученик за віру Христову блаженної пам’яті владика Григорій Хомишин.

Пожертвування на реконструкцію храму надсилайте у гривнях (UAH) за такими реквізитами:

  1. Одержувач: парафія Різдва Христового Української Греко-католицької церкви.
  2. Ідентифікаційний код: 26264558.
  3. Рахунок одержувача: 2600501363925.
  4. Код банку-одержувача: 325365.
  5. ПАТ «Кредобанк».

[1] Schematismus universi cleri 1887. – Stanislaopol, 1887. – С. 62.

[2] ДАІФО. – Ф. 504. – Оп. 1. – Спр. 135. – Арк. 22.

[3] Власний архів автора. Папка № 1.

[4] ДАІФО. – Ф. 504. – Оп. 1. – Спр. 135. – Арк. 22.

[5] ДАІФО. – Ф. 504. – Оп. 1. – Спр. 135. – Арк. 18.

[6] Schematismus universi cleri 1887. – Stanislaopol, 1887. – С. 62.

[7] Арсенич П. Родина Озаркевичів. – Коломия: Вік, 1998. – С. 40-41.

[8] Шематизмь всего клира греко-католицкой єпархії Станиславовской. – Станиславов, 1907. – С. 56; ДАІФО. – Ф. 2. – Оп. –2. – Спр. 2716. – Арк. 101.

[9] Арсенич П. Тарас Шевченко і Прикарпаття. – Івано-Франківськ: Нова Зоря: 2001. – С. 66.

[10] Лозовий Є. Доля дзвонів в роки Першої світової війни // Україна. Наука і культура. – К., 1994. – Вип. 28. – С. 229.

[11] Олійник М. Врятована святиня // Тижневик Галичини. – 1999. – 7 січня.

[12] Попович С. Пам’ять про нього не померкне // Нова Зоря. – 1995. – Ч. 22 (174).

[13] ДАІФО. – Ф. 504. – Оп. 1. – Спр. 330 «в». – Арк. – 54.

[14] Власний архів автора. – Папка № 1.

[15] ДАІФО. – Ф. 504. – Оп. 1. – Спр. 330 «в». – Арк. – 242.

[16] Довідка про реабілітацію Левицького Костянтина Львовича і Левицьку Іванну Йосипівну від 04.04.2002 р. № 3/3-24721 // Драбчук І. З вірою у серці. – Івано-Франківськ: «Вперед». – 2004. – С. 35.

[17] ДАІФО. – Р. 389 сч. –. – Оп. 2. – Спр 176. – Арк. 266.

[18] ДАІФО. – Р. 389 сч. –. – Оп. 2. – Спр 176. – Арк. 260.

[19]Власний архів автора. – Папка № 1.

[20] ДАІФО. – Р. 1813. – Оп. 1. – Спр 325. – Арк. 65.

[21] ДАІФО. – Р. 389 сч. – Оп. 2. – Спр 65. – Арк. 258.

[22] Власний архів автора. – Папка № 1.

[23] Власний архів автора. – Папка № 1.

[24] Шематизмь всего клира греко-католицкой єпархії Станиславовской. – Станиславов, 1907. – С. 56.

[25] Олійник М. Врятована святиня // Тижневик Галичини. –1999. –7 січня.; Власний архів автора. –Папка № 1.

[26] Олійник М. Врятована святиня // Тижневик Галичини. –1999. –7 січня.

[27] Власний архів автора. – Папка № 1.

[28] ДАІФО. – Р-388. – Оп. 3. – Спр. 563. – Арк. 3.